Будинок Леоніда Парфьонова в Підмосков'ї

З білого будинку з темними балками, що стоїть в глибині великої ділянки з соснами, назустріч нам вибігають дві собаки, французький бульдог Боня та мопс Мотя. Слідом виходять господарі. Сьогодні неділя, Леонід та Олена на дачі, як майже кожні вихідні з тих пір, як вони закінчили будинок.


Історія вже давня, але я прошу згадати, як все починалося. "Ми хотіли купити порожню лісисту ділянку з ялинками та соснами, тому що я так звик у себе на батьківщині у Вологодській області", – розповідає Леонід. Шукали довго: то лісу мало, то вже будинок стоїть – і врешті-решт купили ділянку в стародачному селищі з недобудованою дерев'яною коробкою. Ламати її не стали, а тільки трохи переробили, добудувавши, зокрема, передню частину з гострокутовим дахом.


Будівництвом займалися архітектори Сергій Зайцев та Сергєєва Марина (майстерня Axis). Фахверк, а точніше його імітація, здався господарям самим логічним стилем оформлення фасадів. "Що буде, якщо взяти сосновий ліс, прибрати підлісок, насипати альпійські гірки та посіяти газон? – Запитує Леонід. – Звичайно, Швейцарія! Вже краще фахверк, ніж рядитися в хатинку на курячих ніжках". Олена додає: "Ми вагалися між фахверком та фінським будинком, цей стиль нам здався більш радісним та ошатним".


Так само, звичайно та без суперечок, виникла ідея колекції вологодських меблів та начиння кінця XIX-початку XX століття. "Мені це уявлялося найбільш адекватним способом обставити будинок, – пояснює Леонід. – Раніше не було місця, та й не йде це квартирі".


Я припускаю, що, напевно, якісь речі дісталися Парфьонову у спадок. "Якби не радянська влада, так би й було. Але моїх предків розкуркулили, і у нас не залишилося нічого: ні величезного будинку в селі Юрга, ні готелю в Череповці, ні речей. Довелося заднім числом все збирати. Так що це рідне, але не своє".


Колекція зібралася приблизно за рік, не без допомоги відомого вологодського колекціонера, нині покійного Михайла Васильовича Сурова. Парфьонов точно знав, чого хотів, і з величезної пропозиції розписних скринь, буфетів, поставців, шаф та іншого начиння вибирав найбільш рідкісні та цікаві.


Велика їх частина зосередилася в вітальні-їдальні, яку навіть довелося розширити (початкове планування нарізало будинок на маленькі кімнатки). "Я не хотів, щоб було схоже на музей, – говорить Леонід, – хоча так трошки і вийшло. Але все тут виключно функціональне. І за історичною точністю ми не гналися, вішали старі дверцята на нову шафу або вставляли розписні фільонки в нові двері".


Олена розділяє любов чоловіка до речей, зроблених селянами Півночі: "У них глибоко позитивна аура. Буває, приїдеш з міста, втомився, голова болить, а серед них все проходить".


Але є у неї і своя пристрасть, всім відома, – готувати. "Я дуже люблю кухонні гаджети, у мене завжди їх було багато, – розповідає автор кулінарних книг та передач. – Але в квартирі неможливо було реалізувати мою давню мрію – мати кухню із справжньою дров'яною грубкою, щоб пекти пироги на глиняних сковорідках, ставити горщики на ніч для повільного томління.


"Тут у мене дві кухні: одна звичайна, з плитою, духовкою та сучасними гаджетами, і друга традиційна, з пічкою, мангалом, тандиром, коптильнею. Такі речі не зробиш в центрі будинку, вони вимагають спеціальних димоходів та витяжок, тому ми побудували для неї спеціальне приміщення. Там дуже зручно готувати і приємно знаходитися. Сама собі заздрю!" Леонід теж дуже задоволений будинком: "Більше мені тут нічого робити не хочеться. В історії поставлена крапка".