Зруби Півночі — незгасні традиції

Встановлено, що дефекти деревини дають істотне зниження показників її міцності. Тому при розробці конструктивно-будівельних форм та деталей великої пластики з деревини сосни використовують не граничні показники властивостей, а набагато менші, так звані показники розрахункових опорів (R) (табл. 2).

Робота матеріалу	Розрахункові опори (Мпа) для деревини сосни 1–3-го сортів
	1-й сорт	2-й сорт	3-й сорт
Стиснення уздовж волокон	14-16	13-15	8,5-15
Розтягування уздовж волокон	10	7	–
Стиснення поперек волокон	1,8	1,8	–
Зрубування уздовж волокон	1,8-2,4	1,6-2,1	1,6-2,1
Зрубування поперек волокон	1,0	0,8	0,6

Незаперечно прагнення зрозуміти тенденції розвитку техніко-технологічних та художніх уявлень в дерев'яній архітектурі, зрозуміти методи деревообробки в цілому, зрозуміти витоки взаємозв'язку «матеріал – форма – технологія обробки». Уявлення про самий матеріал, про просторову форму з нього, про методи обробки з плином часу змінюються. Це не є щось застигле. Це живий процес. Кожне наступне покоління завжди вносило щось своє, нове, не відкидаючи, однак, і того, що і як створено попередниками.

Вибір матеріалу традиційно грунтувався на багатовіковому досвіді. Вибирали для будівництва житла хвойні породи, і насамперед сосновий ліс, як говорили самі теслі, «добрий, сильний, гладкий, без суків й дупел, що не закомлистий» (тобто з нетовстим комлем) і, нарешті, красивий. Особливу перевагу при виборі матеріалу віддавали сосні боровій, яку називали «кондовою». Колоду з неї отримували важку, пряму, міцну, смолисту, майже без сучків. Подібна колода, за висловом теслярів, «вогкості не тримає». Така ж порода деревини, як модрина, – найміцніший довговічний матеріал в дерев'яній архітектурі, але її на території Руської Півночі не було в достатніх кількостях, тому колоди з модрини використовували в основному для нижніх вінців. Вони найбільше піддавалися вогкості й гниттю, а модрина високостійка до цих процесів.

Розподіл розмірів при заготівлі матеріалу передбачали заздалегідь. Колоди товщиною менше семи вершків (31,5-36,0 см), а в довжину коротше трьох сажнів (65 м) не заготовляли. На сіни готували колоди більш довгі (7,2 м), на світлицю – коротші (6,8 м); товстіші для тесу й для драниці (нолотих дошок).

Дерев'яне зодчество Півночі є насамперед дітищем певного господарського устрою. Щоб зрозуміти належним чином цей уклад та його роль у зародженні та розвитку традицій дерев'яного будівництва, слід згадати, що вся робота тесляра-столяра протікала в умовах безпосереднього й постійного спілкування з лісом. На Русі, в країні безкрайніх лісів, де дерево було найбільш доступним матеріалом, сокира була головним інструментом. Цей інструмент дозволяв побудувати будинок й створити все його декоративне оздоблення. У руках народних майстрів він ставав різном художника. Майстри-деревроби здавна для рубки лісу й для теслярських робіт використовували великі сокири, а для столярних робіт – сокири різних форм та легші за вагою. Складний шлях розвитку форми робочої сокири відображає прагнення зробити її більш зручною, більш міцною та ефективнішою у виконанні робіт. Робоча сокира до початку XX століття набуває форму, яка значно відрізняється від більш давніх побратимів інструменту.



У сучасної сокири пряме лезо. Його рукоятка має складну пластику в порівнянні з прямим сокирищем стародавнього зразка. Уміння володіти сокирою, ножем, долотом було життєвою необхідністю для людини, що народилася серед лісів. Теслярська майстерність, зазначає І.В. Маковецький, була тут всенародним, в повному розумінні цього слова, мистецтвом. Це мистецтво шліфувалося століттями і доводилося до досконалості. Крім сокири в будівництві та у виготовленні столярних та архітектурно-художніх деталей широко використовували скобелі, тесла, струги, рубанки, різці-стамески, долота, свердла, косинці, циркулі, аршинники та інші інструменти. При цьому деревину сушили, розмічали, рубали, кололи, тесали, пиляли, стругали, точили, довбали, свердлили, з'єднували різними способами, зачищали, шліфували, морили, склеювали і т.п. Всі ці способи обробки деревини відносять до традиційних, історично сформованих. Металеві цвяхи як кріпильний будівельний матеріал не згадуються. Всі форми врубок та кріплень були такі, що цвяхів не потребували. Вираз «зроблено на цвяхах» означало погану роботу.

Довгий час в теслярських та столярних роботах майстри не використовували пилку, хоча її використання керувалося в Московії наказом ще в петровські часи. Вважалося, що розпил колоди пилкою погіршує експлуатаційні властивості матеріалу і виробів з нього. Відсутність пилки в більш давніх спорудах північного дерев'яного зодчества можна помітити всюди. Кінці вінців, що відходять, не відпиляні, а обрубані, але обрубані так майстерно, що на перший погляд вони здаються відпиляними. Тим часом поперечна рубка, тобто перпендикулярно стою деревини – найважча. У стародавніх спорудах всі бруси й дошки галерей обтесані однією лише сокирою. Всі косяки вікон і дверей, всі дошки стелі, підлоги й даху обтесані теж однією сокирою, зазначає І. Грабар. Труднощі приготування дошок змушували північного будівельника дуже дбайливо ставитися до декоративних прикрас, що складається з пришивних висячих дошок з прорізним візерунком, інакше званих « причелини». У більшості випадків обходилися без них, вирубуючи декоративні прикраси прямо на конструктивних частинах, наприклад на одвірках дверей і вікон, на стовпах або вереях воріт та й на самих їх полотнах, а також на стовпах ганків. Тільки з другої половини XIX століття і донині пила в дерев'яній архітектурі поряд з сокирою стає широко використовуваним інструментом, а пропильний ажурний декор був прийнятий за звичай.

У ході історичних досліджень, творчих та технологічних експериментів, багаторічної копіткої роботи художників, архітекторів, майстрів-деревообробників стають відомими і доступними для використання у виробництві сучасних будівельних робіт тонкощі технологічних та художніх традицій обробки деревини. А тонкощі й технологічні дослідження укладені в тому, що теслі-майстри завжди використовували доступні матеріали, всебічно вивчаючи їх, вибирали раціональні та економічні способи обробки. Їх свідомістю було чітко засвоєно, що матеріал та його особливості визначають все: і конструкцію, і розміри, і форму, і методи виконання роботи, і художній вигляд споруд в цілому. У цьому зв'язку слід позначити найбільш важливі риси традиційної деревообробки в архітектурно-художній справі:

• вибір і заготівля матеріалу, доступного обробці;
• пошук єдності функціонального та естетичного у формі об'єктів;
• раціональність та економічність способів обробки;
• зручність, простота, доцільність, виразність форми при мінімумі витрат на її виготовлення;
• типізація та уніфікація властивостей архітектурної форми, її частин та деталей;
• наявність системи бажаних величин і модульної координації розмірів будівельних виробів, їх варіабельність;
• скоординованість структурних зв'язків на різних рівнях.

Перш ніж почати будівництво будинку, детально обговорювали необхідні якості будівельного лісу, його діаметр, способи обробки, а також розміри майбутнього будинку, характер його частин, деталей та терміни зведення. Далеко не останню роль відігравала тут та обставина, що дерев'яні споруди можна було зводити в досить короткі терміни. Головна вимога – рубати добре й стрімко – було неодмінною умовою організації та виконання всієї роботи.


Разом з тим рубані дерев'яні будинки досить легко могли бути розібрані, сплавлені по річці або перевезені на возах на значні відстані і знову зібрані на новому місці. У цьому зв'язку в Архангельську, в районі нинішньої Профспілкової площі, довгі роки існував спеціальний «щепний базар», де продавали на вивіз заздалегідь виготовлені різні зруби і цілі будинки з усією внутрішньою обробкою. Ними торгували в розібраному вигляді. Тут же можна було купити окремо соснові колоди, брус, покрівельний тес, різні дошки, наличники та окремі конструктивно-декоративні деталі як для інтер'єру, так і для фасаду, тобто всі комплектуючі, як би сказали в даний час. Ринок був насичений простими дерев'яними меблями, діжками, бочками, коробами, козубами, дрібним «щепним товаром» аж до дерев'яних ложок й іграшок. Звідси і його назва.

Збірно-розбірні конструкції північного дерев'яного будинку давали можливість замінювати нижні вінці зрубу, які з часом піддаються гниттю, при цьому сам будинок залишався недоторканим. Ця специфічна особливість з успіхом використовується і донині.

Рубка кута «в обло » дозволяє кінцям колод дерев'яної споруди зв'язуватися та переплітатися у своєрідній конструкції, яка захищає кут від промерзання, що досить важливо в північному кліматі. А з іншого боку, і чомусь про це майже не говорять, така конструкція кута створює надзвичайно виразний пластичний акцент на самому зрубі, що не менш важливо в естетичному плані. Тому цей прийом рубки отримав найбільш широке поширення в дерев'яній архітектурі Півночі, де всі прийоми, що створюють виразну пластику, цінувалися дуже високо. Рубка «в лапу» менше захищає кут від промерзання і менш пластична за конфігурацією, але така конструкція для згладжування названих недоліків обшивається дошками, а для підвищення естетичності декорується накладним різьбленням. Її дуже часто використовують сучасні теслі, оскільки вона більш економічна у витраті матеріалу.

Житловий будинок на Руській Півночі складався з трьох-чотирьох рівнів, з яких крайні – верхній й нижній – використовували для господарських цілей, а середні – для житла. У народній архітектурі технічний та естетичний почини тісно перепліталися і один з іншого випливав або один доповнював інший. Злиття користі та краси будинку, нерозривність конструктивного та архітектурно-художнього з особливою силою проявлялися в організації та виконанні покрівлі дерев'яної споруди. Найбільшого поширення набула на Півночі конструкція самцової безцвяхової покрівлі. Опорою їй служили брусовані фронтони торцевих стін будинку, які складалися з так званих самцових колод. Фронтони з'єднувалися між собою за допомогою довгих колод – «зліг». Конструкція останніх у свою чергу зміцнювалася поперечними сполуками – тонкими кряжами – «курицями», і разом вони утворювали міцну основу покрівлі – «лату». Один кінець «куриць» виходив на бічний фасад і оброблявся у формі крюка. Але це був не просто гак, а скульптурна форма у вигляді пташиної голівки. Такі головки по бічним звисам даху утворювали ритмічний ряд, що сприяло закріпленню схилу покрівлі і конструктивно було виправдано. Водночас декоративно було дуже оригінально інтерпретовано. Житлові будинки в основному крили тесовим дахом на два ската – форма, яка століттями відпрацьована з усіма конструктивними та функціональними особливостями. Ця економічна, архітектурно і художньо вивірена форма дозволяла захищати споруду від проникнення води, снігу, холоду. Зазвичай дах складався з двох шарів дошок, а вся конструкція добре провітрювалася, що важливо для запобігання покрівлі від гниття. Покрівлі на два скати одержали найширше поширення в спорудах різного призначення, але разом з тим використовували й інші конструкції: на один, на три, на чотири ската, а також клинчасті, арочні (бочечні), куполоподібні, цибулинні.

Після завершення основи – будівництва зрубу – вимагалося облаштувати будинок всередині й зовні. Декоративно-конструктивні елементи, що прикрашають різноманітні будівлі, в значній мірі визначали архітектурний стиль, надавали однотипним в плані домівкам індивідуальні риси, розкриваючи своєрідність будівельних традицій кожного регіону. Виходячи з принципів організації об'єкта і для оптимальності сприйняття фасадів ставився і вирішувався ряд завдань.

Різьблений декор та архітектурно-художнє деталювання в дерев'яній архітектурі можна розглядати як засіб, що дає можливість візуально організувати всі частини і фасади будівлі. Говорилося зазвичай, що руський тесляр прагнув не просто побудувати споруду, щоб тепло й зручно було жити, але побудувати на подив та дивину.


Домове різьблення на Півночі з другої половини XIX століття виконували повсюдно способом пропилювання пилкою, обрубування сокирою, стругання рубанками і струганком, різання стамесками, свердління коловоротами і точіння оброблюваних об'ємних деталей. Сліди, залишені інструментами, зачищали рідко, затесати сокирою деревину вміли особливо рівно і гладко, дрібні задерії до уваги не брали. Однак слід зазначити, що більшість майстрів різьбярів-столярів виконували свою роботу з крайньою чистотою й точністю, без задеріїв та відколів. Шліфування деталям домової різьби на фасадах в цьому випадку не потрібне, оскільки вони частіше виглядають здалеку.

Такі види різьблених виробів, як наличники, карнизи, підзори, дверні полотна, огорожі балкону, ганки, тераси, мають характер декорованої площини. Основна заготівля для різьблення – дошка. Традиційно на Півночі ці види виробів декорувалися пропиляною ажурною, накладною, геометричною або рідше плоско-рельєфною різьбою.

Ажурне й накладне різьблення. Вироби з цими видами різьблення мають високий ступінь декоративності. При їх виконанні нерідко добивалися мінімальних трудовитрат, використовуючи способи пропилювання та висвердлювання елементів орнаменту. Тут необхідно було відповідним чином підготувати інструмент, в тому числі добре заточити та розвести пилку.

При пропилюванні орнаментів на площині дошки обушок добре розведеного й заточеного полотна пилки не затискається волокнами деревини і пила легко просувається в пропилі. Чим ширше пропил, утворений пилкою, тим легше вдається змінити напрямок руху полотна. Особливо це необхідно при випилюванні крутих вигинів.


Різні види візерунків: 1 – найпростіші візерунки, виконані коловоротом і викружною пилкою; 2 – візерунки, виконані за допомогою коловороту й курковки; 3 – більш складні візерунки, виконані коловоротом, викружною пилкою й курковкою.

Послідовність виконання ажурної різьби: 1 – шаблон та нанесення малюнка з його допомогою на дошку; 2 – випилювання по зовнішньому контуру й нанесення шилом напрямних поглиблень; 3 – свердління отворів; 4 – випилювання внутрішніх прорізів; 5 – оброблення готової ажурної дошки.


Інструменти для свердління деревини (зліва): 1 – шило, 2 – плоскі центрові свердла, 3 – дриль, 4 – коловорот, 5 – державка зі змінними плоскими свердлами.

Інструменти для випилювання (праворуч): 1 – дерев'яна викружна пила та її вузли, механічна викружна пила, схема стрічковопилкового верстату; 2 – пилки-курковки, нарізування зубів і нанесення рисок на полотно; 3 – стругання полотна пилки.

Для пропиляної ажурної різьби використовували дошки товщиною 15-25 мм, головним чином з сосни. Для виготовлення лемехових дощечок використовували осику. При виборі матеріалу для пропиляної ажурної різьби треба брати дошки просушені, без тріщин, пожолобленості і з мінімальною кількістю сучків.




Звичайно будь-який пропиляний візерунок складався з декількох повторюваних елементів. Для виготовлення деталі з простою композицією, наприклад карниз, рушник або елемент сходового огородження, зазвичай вибирали дошку заданих габаритних розмірів і чорнову обрізку виконували впритул до ліній орнаменту, не роблячи будь-яких припусків, тобто практично відразу ж працюючи начисто. Потім, виходячи з композиції, в потрібних місцях висвердлювали отвори, вони могли бути різного діаметру, і, по суті справи, деталь готова. Такі деталі, як рушники або елементи огорожі, передбачалися до розглядання на просвіт, до розглядання і з того, і з іншого боку. Як вже зазначалося вище, при акуратній і точній роботі в цьому випадку ніякої зачистки не робили. Чистота обрізки і свердління залежала не тільки від уміння працювати, а й від гостроти інструменту.

Свердління у виробах з ажурною різьбою виконували за допомогою коловоротів і свердел. Для цього заготовку щільно укладали на рівну дерев'яну поверхню. Щоб не було відколів при виконанні роботи, свердлили не відразу на всю товщину заготовки. Як тільки центр свердла досягає зворотного боку заготовки, її перевертають, ставлять свердло в слід, що залишився, і просвердлюють до кінця. Тобто в даному випадку застосовують зустрічне свердління. Якщо потрібно зробити кілька отворів, то відповідно всі їх засвердлюють спочатку з одного боку, а потім з іншого.

Пропилювання в ажурній пропиляній різьбі традиційно робили ножівками, в даний час це роблять електролобзиками по нанесеному контуру малюнка, тобто по розмітці. Для того щоб почати пропилювання, у відповідному місці на заготівлі просвердлюють отвір, потім вставляють у нього ножівку або лобзик і пропилюють строго по нанесеному контуру малюнка. Заготівлю, укладаючи на верстак, пропилюють зверху вниз, але могли робити це і на спеціальній підставці.


Більш складні композиції з ажурною різьбою мали не тільки більш тонко і витончено пропиляні орнаменти, а й відповідну обробку (оброблення) вручну. По всьому контуру пропиляного орнаменту знімалася фаска, яку виконували за допомогою стамесок. Фаску робили із зворотного боку оброблюваної деталі, прибираючи всі відколи та нерівності пропиловки. Потім ця сторона ставала багатшою за пластикою і служила лицьовою стороною у вже готовому виробі. І такі вироби передбачалися для розглядання лише з одного боку і з більш близької відстані, наприклад наличник вікна, у якого зворотна сторона звернена до стіни, а тому не проглядається. Таким чином, в роботі з ажуром майстри-різьбярі досягали великого ступеня декоративності, раціональності в трудовитратах і художнього освоєння матеріалу.

Крім ажурної різьби широке використання в декоруванні фасадів дерев'яних будівель знайшло й накладне різьблення, яке за своєю суттю виконувалося так само, як і ажурне, але при цьому ще й накладалося на фон, дошку-основу і закріплювалося на ній дуже щільно, так, що створювалося враження єдиного цілого. Цим самим досягалася імітація рельєфного різьблення з вибраним фоном, робити яке на відміну від накладної більш трудомістко. Точніше сказати, досягався максимум виразності при менших витратах. Цікаво відзначити, що в накладній різьбі крім елементів, виконаних різанням, широкого поширення набули елементи, виконані гострінням. На токарному верстаті виточували заготовку, а потім розпилювали на половинки і закріплювали їх на фоні. Цей спосіб зручний при виконанні дрібномасштабних елементів стрічкової композиції.

Великі повторювані елементи строгих геометричних форм випилювалися або вирізалися серіями і потім з них робили набір на плоскій підставі з певною композиційною схемою, накладаючи їх або закриваючи ними ділянки, які слід було захищати від вогкості та вологи.

Геометрична різьба в декоративно-конструктивних деталях знайшла також широке застосування. І особливо характерно її використання саме в декорі дерев'яного зодчества Руської Півночі: в Архангельській, Олонецькій, Вологодській та Ярославській губерніях. Тут можна виявити безліч візерунків геометричного характеру, що беруть свій початок з дуже давніх орнаментів, виконуваних методом простих зарубок, виїмок і зарубок. Використання таких інструментів, як сокира і ніж-косячок, диктувало прийоми роботи і характер візерунків. Малюнки різьблення складаються з простих геометричних фігур – ліній, смуг, квадратів, різного виду трикутників, сегментів. Композиції з геометричних елементів, красиві комбінації, окремі візерунки, наприклад повторювані по всій площині квадрати або трикутники, мають абсолютно однакові грані за розмірами, точністю і глибиною виїмок й порізок і відповідно точний повтор, найчастіше створювали з використанням шаблону. Тільки в цьому випадку з окремо викарбуваних граней виходив малюнок-візерунок, який рівномірно поширювався. Розрізняють дво-, трьох-, і чотиригранні виїмки прямолінійної або криволінійної форми.

Найбільшого поширення в геометричній різьбі на Півночі отримали тригранні виїмки, різні за формою, пропорціям й технікою виконання. Комбінації виїмок, за допомогою яких створювалися чудові композиції, мають свої назви, наприклад: вітейка, зірочки, бусинки, змійка і т.д. Початком виконання геометричної різьби завжди була чітка розмітка. У різьбі візерунків на архітектурних деталях використовували топірець або ніж-косяк і виконували їх за два прийоми: 1 – наколювання носком топірця в вершину трикутника на задану глибину виїмки; 2 – підрізка, виконувана носком від основи до вершини в глиб деревини.

Різання тригранних виїмок виконують також в два прийоми. Перший – наколювання і надрізка; другий – підрізка. На відміну від попереднього виду надрізка робиться з центру до вершин трикутника на задану глибину. Підрізування виконують носком або п'ятою ножа від сторін трикутника до його центру на однакову глибину. Підрізування виконували строго з урахуванням напрямку волокон деревини, створеного природою. Ритмічний рух елементів різьблення вторить руху волокон та натуральній природі матеріалу. Об'ємне різьблення як вид художньої обробки дерева – один з найскладніших видів. Об'ємну різьбу дуже часто характеризують як скульптурну. Вище вже було сказано, що поширення скульптурних (об'ємних) частин різьбленого декору в північних регіонах було досить значним: випуски колод, стовпці, кронштейни, консолі, коники, «куриці», водостоки і т.п.

Форми об'ємного різьблення розраховані на розглядання з усіх боків. Деталі традиційного домового об'ємного різьблення відрізняються масивністю, лаконічністю, структурною чіткістю форм. Для них характерні висока ступінь стилізації, умовність, узагальненість та виразність. Об'ємна різьба часто свідчила про велику обдарованість майстрів, які її виконували. У пластичній формі вони вміли передати красу матеріалу, своє творче бачення світу, своє уявлення про прекрасне.

Інструмент для об'ємного різьблення – весь набір різьбяра по дереву. Але північні теслі, столяри-різьбярі виконували її в основному одною сокирою. Послідовність виконання об'ємного різьблення включає в себе наступні етапи і методи роботи:

1. Визначали місце розташування деталі об'ємної різьби, надійно її закріплювали. Обрізали зайву частину деревини відповідно з напрямком деревних волокон і розмірами майбутньої деталі. Надлишок деревини видаляли за допомогою сокири, пили, скобелю, намагаючись надати деталі потрібну форму. Працюючи сокирою, не тесали проти волокон, інакше лінія сколювання могла піти всередину заготовки. Отримавши потрібну заготовку, проміряли і встановлювали її положення відносно вертикалі та горизонталі.
2. Наступний етап – перенесення ескізу на заготовку. Але традиційно різьбярі володіли хорошою просторовою уявою і зоровою пам'яттю, тому різали без жодного ескізу, по пам'яті, пропускаючи даний етап.
3. На етапі грубої обробки вели процес обрубовки по контуру, зрізали деревину, домагаючись точності відповідності малюнка формі, при цьому стежили за напрямком волокон і не допускали сколів, уникали їх і шляхом зустрічного різання. Виконуючи грубу обробку, різьбяр завжди дбав про те, щоб у нього був деякий запас деревини.
4. Виявлення форми та уточнення деталей. Рівні поверхні зістругують рубанком або сокирою, опуклі та увігнуті поверхні обробляли стамесками, гострою сокиркою, ножем або стругом. З кожним наступним зняттям деревини шар зняття зменшували, а чистоту і точність обробки збільшували. У місцях різкої зміни напряму волокон (зона сучків) щоб уникнути задеріїв та відколів різьбу робили під кутом до напрямку волокон. Дуже важливо, щоб точність кута різання була оптимальною, оскільки чистота різання погіршується із збільшенням кута напрямку різання. Увігнуті поверхні в основному різали клюкарзами. Глибокі порожнини на першому етапі довбали, а іноді висвердлювали з довбанням.
5. Підрівнювання поверхні і остаточна обробка об’єму всієї деталі з використанням топірця, ножа, скобеля, великих стамесок, рубанку.

При зведенні традиційних дерев'яних споруд на Півночі майстровиті теслі та столяри- різьбярі століттями освоювали й удосконалювали специфічні прийоми обробки дерева, поступово виробляли міцні, надійні і художньо виразні архітектурно-конструктивні та декоративні вузли. Технологічні особливості обробки кожного виду архітектурно-художніх деталей залежать від характеру інструментів, обладнання і пристосувань, за допомогою яких вони виконуються, а також від конкретних прийомів роботи.

Правила роботи з матеріалом у цій системі досить відрегульовані і підпорядковуються наступним загальним принципам обробки деревини:

1. Вести роботи зі створення об'єктів з деревини так, щоб неминучі зміни окремих частин в готових спорудах відбувалися вільно, але без порушення форми і міцності самої конструкції в цілому.
2. При виконанні окремих частин, деталей, виробів з деревини враховувати те, щоб їх можливе деяке деформування в умовах експлуатації було б мінімальним або майже відсутнє.

Північний будинок за своєю конструкцією та формою простий й органічний, але ця простота йде від великої майстерності тесляра. Одне тільки вміння покласти вінець вимагало від нього великого терпіння, твердої майстерної руки, знання своєї справи, певних інструментів. Характер матеріалу і робота з ним породили особливу систему уявлень і взаємозв'язків у народному середовищі. Так, обробка дерева завжди вважалася справою чистою, просвітленою. Тесляр в фольклорі традиційно добрий і простакуватий, а золотих справ майстер, наприклад, вигадливий й хитрий. Немов людина, довго працююча з тим чи іншим матеріалом, споріднюється з ним, наділяється якимись особливими властивостями. Народні майстри вміли максимально використовувати конструктивні та художні можливості, властиві кожній породі деревини. Північні зодчі могли брати від дерева як матеріалу все, що можна, досягаючи при цьому великого ефекту. Тому, мабуть, їх мистецтво завжди різноманітно, живо, свіжо.

Повага матеріалу, не насильство, а органічне, засноване на знанні природного єства преображення його, виявлення його власної суті і міри становить одну з гуманістичних традицій народних майстрів деревообробників. Всяка споруда або предмет, вміло спрацьовані з урахуванням їх функціональної та естетичної сутності, викликають несвідомо бажання бачити їх, користуватися ними.

У будівельних, столярних та різальницьких роботах звичайні ручні теслярські та столярні інструменти вражають своєю різноманітністю. Вони служили майстру і допитливій дитині, юнакові і сивому мудрецю. Своїм служінням вони полегшували їм життя і розширювали їх можливості в раціональному і дотепному виконанні, багатьох видів робіт. Крупиці народного досвіду відшліфовували їх форму і функції.

Для виконання теслярських і столярних робіт слід було знати не тільки правила і способи роботи з деревиною, але також прийоми підготовки, редагування та використання інструментів і пристосувань. При обробці дерев'яних поверхонь в ходу були як куповані, так і саморобні інструменти. Така частина інструментів, як ручки, найчастіше виготовлялися для себе самим майстром. При цьому думали не тільки про зручність використання інструменту та його зносостійкість, що необхідно було в першу чергу, а й про його естетику. Так, наприклад, в столярних роботах враховували те, щоб молотки були різних розмірів і різної маси – близько 200, 400 і 600 г, щоб ударна поверхня обушку була рівна, а сам молоток насаджували на ручку з в'язкої породи деревини – берези, грабу, бука, кизилу та інш.

Використовували молотки і призматичної форми, і молотки з ріжками, щоб при нагоді піддати кріплення або витягти цвях. Крім металевих в ходу були і дерев'яні молотки, так звані киянки. Форма киянки була у вигляді цеглинки і рідше – бочкоподібна. Площина обушку у киянки в кілька разів більше обушку металевого молотка. Молотком під час нанесення ударів можна і промахнутися, а киянкою – практично неможливо. На Півночі киянки виготовляли переважно з завилькуватої берези.

У процесі зведення будинку і його обробки сокира була найбільш необхідним інструментом. Для різних видів робіт застосовували різні сокири. При тому, що пила вже побутувала, її довгий час намагалися не застосовувати з метою обережного поводження з деревиною, оскільки вважалося, що вона значно впливає на руйнування структури деревини.

Диву даєшся, дивлячись на величезну і наполегливу роботу з приготування брусу або тесу. Скільки потрібно було умінь і навичок, щоб справляти всю справу одною сокирою. Рубали ліс і дрова, рубали храми й хати, в прямому сенсі слова. Приготувати зі зрубаної колоди прості дошки становило вже чималий труд. Їх готували за допомогою однієї сокири, і слово «тес» треба розуміти в буквальному сенсі. Тесання деревини здійснювали столярною сокирою середніх розмірів. Довжина його топорища становить 2,5-3 висоти сокири, яка обчислюється від краю леза (жала) до обуха. Сокира з таким сокирищем зручна для тесання, але менш зручна для розколювання деревини. Цей вид робіт виконували сокирою з довгим сокирищем. Топорище намагалися виготовляти з нижньої частини стовбура дерева, знову ж таки краще завилькуватої. Відколів, тріщин і великої шорсткості на поверхні топорища намагалися уникати. Пластика топорища впливала на якість виконуваних робіт. Тому кожен майстер при виготовленні топорища намагався досягти пластики, зручної конкретно для його рук.

Пили для ручного пиляння застосовували дворучні, одноручні (ножівки) і лучкові. Ножівки і дворучні пили використовували для поперечного розпилювання, лучкові – для поперечного і поздовжнього. Ручна пила складається з металевої смуги по одному краю із зубами. Розміри смуг і величина зубів різні. Застосування пил, так само як і сокир, залежало від виконуваних видів робіт. Ручне пиляння деревини, як би зараз сказали, трудомістка і малопродуктивна операція. В даний час для пиляння застосовують механічний та електроінструмент, який підвищує продуктивність праці в 5-10 разів і не потребує великих фізичних зусиль.

При струганні дерев'яних поверхонь вручну застосовували шерхебелі, рубанки, фуганки та палі. Шерхебель призначений для грубого стругання деревини вздовж, упоперек і під кутом до волокон. Рубанок стругає чистіше, застосовувався він для вирівнювання поверхні після обробки шерхебелем. Найбільш чисто і точно стругає фуганок.

Паля – різновид рубанка. Цей інструмент з двома ручками і дозволяє виконувати стругання удвох, подібно до того, як удвох пиляють. Для стругання різних фігурних і увігнуто-опуклих поверхонь в столярних і художніх роботах використовували рубанки для профільного стругання.

Для довбання різних поглиблень і отворів прямокутного перерізу – застосовували стамески або долота. Звертали увагу на те, щоб ці інструменти були міцними, з шириною леза від 5 до 28 мм.


Ручки таких інструментів робили з сухої деревини твердих листяних порід першого сорту: клену, ясеню, буку, грабу – або з комлевої частини берези. Довбання робили строго за розміткою, для наскрізних отворів розмітку робили з двох сторін. Щоб продовбати в дошці гніздо або паз, долото або стамеску ставили, відступивши на 1-2 мм від лінії розмітки, тримали строго вертикально, поперек волокна, лезвинною фаскою всередину гнізда і легко вдаряли киянкою зверху по ручці, заглиблюючи лезо стамески в деревину.

Свердла і бурави дозволяють робити отвори значно швидше, ніж долото або стамеска. Для свердління невеликих отворів діаметром до 12 мм використовується дриль (раніше ручна, тепер електрична). Великі отвори свердлили за допомогою бураву або коловороту. Бурав довше свердла і застосовується для свердління глибоких отворів.

«Країною зодчих» називали Руську Північ не випадково. Традиційні селища були тут переважно дерев'яними. Незважаючи на існування загальних теслярських прийомів і будівельних традицій, важко зустріти в північному селищі дві однакові хати. Народні зодчі, різьбярі по дереву прагнули втілити в кожній споруді свої поняття про красу. Естетичні достойності їх споруд – плід не однієї лише інтуїції, а ще й творчого пориву і, нарешті, таланту. Вони вільно володіли таємничим секретом краси, вони вміли не тільки знайти і висловити сувору підпорядкованість пропорцій, але і вибрати для своїх споруд таке розташування, яке народжує цілісний образ природи та архітектури. Це є результатом свідомого застосування всієї суми знань про красу і композиційного досвіду, специфічних засобів і методів гармонізації.


У цілому ж образ архітектурно-просторового середовища на Півночі носить споконвічно руський характер. У різних його куточках він має свої відмінні риси, але основа одна – національна руська культура. Незважаючи на деякі втрати, більшість місць можна віднести до музейно-етнографічним територіям. Знайомство з характерними особливостями північного дерев'яного зодчества дозволяє розуму, серцю і почуттям доторкнутися до великої творчої традиції народного життя, глибше зрозуміти і уявити собі Руську Північ як цілісність, побачити внутрішню єдність різноманітних проявів її культури. Можливо, з цим прийде і розуміння деяких рис національної самосвідомості.

Традиції будівництва складалися поступово, протягом багатьох століть. На кожному новому етапі їх доповнювали, варіювали, вдосконалювали. Зараз вони знову затребувані. Спокійною впевненістю віє від великих, добротно і докладно рубаних північних житлових будинків з дерева. Пожвавилася робота з їх будівництва. Прийоми і способи сучасного дерев'яного зодчества різноманітні – від рублених до каркасних і панельних на основі деревини. Для останніх характерне поєднання переваг дерев'яних конструкцій з економічними аспектами будівництва. Все більше стали застосовувати оциліндровані колоди, калібрований брус. Разом з тим з'явилася необхідність подальшого вивчення та переосмислення багатьох традицій теслярської справи.

Зміна господарських відносин в країні в останні роки зробила вплив на формування різних типів житла. Насамперед це індивідуальний будинок на одну сім'ю, а також малоповерхове будівництво на дві-три сім'ї в сільській, приміській та міській зоні. Типологічні особливості житла закладені в народній дерев'яній архітектурі, багатій різноманітними планувальними рішеннями і пристосованій до укладу життя, що склався в конкретних умовах. Відмінна риса традиційного північного житла – компактність об'ємного рішення, об'єднання будинку з надвірними будівлями – залишається як і раніше актуальною. Мальовничість фасадам надають різної форми вікна, навіси, балкони, входи, мансарди, веранди та інш. 

В даний час основна маса будинків представляє собою будівлі, запроектовані і збудовані у вигляді єдиного закінченого цілого. Тим часом динаміка розвитку сім'ї та господарської діяльності, особливо в селах, робочих селищах і малих містах, визначає необхідність створення житлових будинків з гнучкою структурою та поетапним будівництвом.

З'являються проекти будинків, що зводяться в два-три етапи, так звані зростаючі будинки. Зростання здійснюється по вертикалі або по горизонталі. Обидва напрямки розвитку перспективні, але великим попитом користуються проекти будинків з можливістю зростання по вертикалі, тобто з облаштуванням мансарди.

Таким чином, в даній статті розглянута естетика архітектурно-просторових особливостей в дерев'яній архітектурі, основні способи, прийоми, інструменти традиційної ручної роботи зі створення зрубу дерев'яного будинку, з вибору матеріалу та художньої обробки деталей різьбленого декору. Всі ці складові колись мали найбільше поширення в роботі майстрів-теслярів, столярів-різьбярів Руської Півночі. Вони і зараз служать в якості необхідної умови сучасного дерев'яного будівництва. Відлуння давньої легенди і понині свідчать: божественно те, що майстерно. В даний час з цього історичного досвіду використовується дуже багато чого приватними і реставраційними майстернями.